Варто боятися бути реципієнтом, а не донором.
«Не бійтесь бути донором, бійтеся бути реципієнтом», - фразу, яку Борис Тодуров каже майже чи не в кожному інтервʼю, яке стосується трансплантації та культури донорства в Україні.
Далі вас чекає доволі довгий допис на складну тему. Та ми маємо про це говорити.
Трансплантація та донорство - це є одне ціле, без згоди на донорство з однієї сторони неможливо врятувати життя іншої сторони. Але ж як часом важко буває отримати дану згоду, як часто ми, лікарі-трансплантологи та трансплант-координатори чуємо відмову.
Нещодавно Михайло Загрійчук, заввідділення трансплантації та хірургії органів черевної порожнини та печінки в Інститут серця МОЗ України, опублікував емоційну історію про відмову родичів загиблого пацієнта від донорства для подальшої трансплантації. За дивовижним збігом обставин, це був потенційний донор для жінки, матері двох дітей, яка критично потребувала трансплантації нирок. Ситуація буденна, і в жодному разі лікарі не можуть примусити родину загиблої людини до такого кроку. Проте існує інша сторона цієї історії, коли лікар, змушений повідомити людину, яка чекає на свій донорський орган, що знову «ні», що знову чекати. А чекати таким пацієнтам, зазвичай, немає часу.
Кожному з вас ми щиро бажаємо довгого здорового життя і ніколи не стояти ні перед таким вибором, ні чути таких відмов, та памʼятати, що від 2019 року, коли розпочався новий відлік трансплантації в Україні, у кожного з нас є воля та можливість подарувати нове життя.
